Курсор, який повільно блимає на темному екрані.

За темною безоднею екрана – планетарна цифрова мережа.

Ти можеш написати слова, і їх зможуть побачити в цей же момент по той бік екрана інші, навіть за тисячі кілометрів від тебе.

Радіохвилями, оптоволоконними кабелями і підводними океанськими магістралями, від машини до машини, символи переносяться з клавіатури під твоїми руками – до пікселів на екрані іншої людини; і так само — написане у відповідь.

Ти можеш блискавично отримувати доступ до накопичених знань усього людства, де б ти не був/була, і досліджувати те, що тобі цікаво чи важливо.

* * *

Тобі дивно помічати, як хтось просто гортає один авто-вибраний короткий ролик за іншим, далі й далі. Ти чуєш нетерпляче перемикання обірваних «саундреків», яке байдуже випромінюється у спільний простір.

Тіктоки, рілси, думскролінг нескінченної новинної стрічки, автоплей, (не)прочитані сповіщення, карикатуризований інформаційний «фаст фуд», усі ці атракціони для мозку, які висмоктують з людей їхню увагу, монетизуючи її...

Все це ніби намагається відібрати чи заступити собою ту свободу, яку насправді втілює простий технологічний факт:

Можливість посилати біти на інший кінець світу.

Можливість блискавично взаємодіяти з інформацією на відстані.

Можливість дізнаватися, висловлюватися і комунікувати дистанційно.

Можливість вільно і за власним вибором рухатися "кіберпростором" у всіх напрямках, а не тільки лінійно і пасивно скролити вниз.

* * *

Курсор, який повільно блимає на темному екрані.

Вікно, текст.

Нічого не бореться за твою увагу, не вимагає від тебе реагування.

Просто вікно, в якому ти пишеш слова.

Ця практика цифрового мінімалізму дає тобі можливість зосереджуватися і впорядковувати думки. Повертатися у свій ментальний простір.

* * *

Ти щиро захоплюєшся тим, що завдяки такому винаходу, як Інтернет (але й усьому, що передувало — починаючи від писемності й друку і закінчуючи радіо й комп'ютером), ти не є ізольованим у своєму безпосередньому фізичному просторі. Ця здатність раз на якийсь час «виходити в етер» і говорити (писати), транслювати якийсь сигнал у «матрицю», продовжувати свою інтелектуальну присутність у вибраних віртуальних місцях...

Або просто мати приватну розмову з близькою людиною, знаючи, що ніхто сторонній не може в цю розмову втрутитися навіть тоді, коли між вами сотні кілометрів і ваші слова ретранслюється багато разів, долаючи цю відстань.

Або, кінець кінцем, просто заплющити очі і послухати записи співу птахів і квакання жаб десь у Південній Африці.

Я не можу пояснити моє захоплення цим простим технологічним досягненням. Але воно досі не здається мені чимось буденним і банальним. Особливо тепер. Особливо зараз.

#MindfulComputing

🐨

Мені подобається ідея про якісні, надійні речі, які служать тобі багато років. Вони ніби звільняють тебе від нав'язливої звички думати про те, що тобі треба щось там новіше й (не обов'язково) краще, бо твої речі вже тебе не задовільняють.

Насправді, це величезне полегшення — не мусити думати про те, що тобі постійно треба щось нове.

Крім того, деякі речі передбачають можливість накопичувати певну майстерність у їхньому використанні (наприклад, музичні інструменти, велосипеди, якісь професійні інструменти тощо). Або ж просто дозволяють звикання до певної речі і пристосування її до себе.

Зараз я усвідомлюю, що цей принцип працює для мене і в цифровому житті. Я люблю технології, які дають мені відчуття самодостатності й автономії в їхньому користуванні, які дають можливість накопичувати вправність і вмілість, які не залежать від моди і трендів, які просто і покірно працюють і служать мені день в день, рік в рік.

Технології, які нічого мені не нав'язують, не намагаються нічого мені «продати», монетизувати мої персональні дані чи викликати «вау-ефект» від чергових надуманих «нових функцій». І при тому дають доступ до рішень і інструментів, яких ще вчора не існувало.

Технології, які можуть бути невидимими і просто тихо працювати, щоб я міг про них не думати.

Технології, які є настільки простими й універсальними, що стають у пригоді в найрізноманітніших контекстах.

Серед них є й такі, якими я користуються вже не перший десяток років, і які досі не перестають мене «виручати» в якийсь новий і несподіваний спосіб.

Майбутні кілька дописів будуть присвячені саме таким речам.

🐨

#MindfulComputing

Робити нотатки, додавати щось у закладки, зберігати, і потім за якийсь час повертатися до цього — це класно.

Є щось особливе в тому, щоб могти нагадати собі, що́ вам видалося цікавим, чи про що ви думали тиждень, місяць чи рік тому, і повернутися до цього, замість хапатися знову й знову за щось нове.

Мені здається, домінантні цифрові платформи не дуже заохочують до такої практики. Навпаки, вони підштовхують нас постійно шукати і споживати нове й нове (хай навіть дуже подібне до того, що ми вже бачили), а не рефлексувати й роздумувати про якийсь свій суб'єктивний досвід, про те, що з нами було вчора, чи про що ми вже роздумували раніше.

Недавно послухав один подкаст (на який натрапив у Мастодоні і додав у закладки, щоб потім повернутися, коли власне буде можливість послухати😉). Епізод був присвячений уяві і генеруванню ідей.

Гість подкасту висловив думку про те, що оскільки ми майже завжди маємо в кишені смартфон з Інтернетом, ми схильні використовувати його, щоб «заткнути» вільні часові проміжки, коли нам могло б бути нудно.

Але цим ми також «глушимо» схильність нашого розуму кудись блукати думками (і, можливо, генерувати якісь гарні ідеї або рішення). Мені здається, ми замінюємо це «корисне блукання» на водіння нас за носа тим чи іншим алгоритмом, що формує ту чи іншу стрічку безлімітного нового стимулюючого контенту.

Але це не приносить того приємного відчуття, коли у вас в голові народжується якась ідея, чи просто ви пригадуєте і розвиваєте подумки якусь свою мрію. Скоріше це нагадує якесь безконечне перемикання безконечної кількости каналів телевізора.

У подкасті також згадували про давню практику ведення зошитів з нотатками, куди записувалися цікаві цитати чи інша корисна інформація. (Тобто це не щоденники, а дещо інше). Ці зошити були індивідуальним інструментом синтезування і систематизації знань і ідей, коли ще не існувало Інтернету чи пошукових систем.

Але я думаю, що ця практика зберігання нотаток / закладок / тощо може бути чудовим інструментом і в цифрову еру. І бути чудовим доповненням і альтернативою звичному «думскролінгу».

(Згадалося — в деяких книжках я бачив спеціально відведені пусті сторінки для нотаток. Хіба не чудова ідея?).

Як саме це можна робити? Та як завгодно.

Наприклад, іноді я кидаю собі якийсь корисний лінк в «Нотатник» у Signal (ви знали, що там є така фунція?). У Мастодоні просто додаю дописи у закладки. Дещо зберігаю в файлах org-mode.

Цей допис я пишу в простому текстовому файлі (markdown). Ці файли у мене синхронізуються з телефоном через Synchthing (який, до речі, дуже добре мені служить вже не один рік — ще колись розповім про нього більше). Так я можу відкривати свої нотатки і з телефона, і з комп'ютера, навіть коли немає доступу до Інтернету. І не залежу в цьому від Google чи кого там ще.

Але всі ці технічні деталі другорядні. Яким би способом ведення нотаток ви не користувалися, думаю, вам це приносить не тільки користь, але й певне задоволення.

P.S. Будемо вважати, що цим дописом я відкрив міні-серію під назвою «mindful computing» (звиняйте, так і не придумав, як це гарно висловити українською). До зустрічі в етері!

🐨

#MindfulComputing